Рафал Лемкін (1900-1959), один із творців міжнародного кримінального права. Коротка біографія

Сьогодні немає у світі відомішого польського юриста, який би відстоював право покарання за злочини проти груп людей за расовою, національною, релігійною ознакою. Він вважав, що не тільки кожен юрист, але й кожна освічена людина повинні розуміти, що вбивство людини, вчинене з метою знищення усієї або частини із зазначених груп – це геноцид.

Із розвитком міжнародного кримінального права, зросла зацікавленість життям та діяльністю людини, яка була творцем поняття „геноцид” та основним автором Конвенції ООН про запобігання злочину геноциду та покарання за нього від 9 грудня 1948 року. Йдеться про польського юриста, прокурора, а згодом адвоката, вихованця львівської школи кримінального права професора Юліуша Макаревіича, викладача Вільного польського університету у Варшаві – Рафала Лемкіна (1900 – 1959).

Попри те, що існує багато праць на тему Лемкіна, вони значною мірою не досконалі і в них допущено дуже багато фактичних та інтерпретаційних помилок^[1]. Пропоноване дослідження є спробою усунути ці помилки та є коротким монографічним опрацюванням життя „людини з конвенції про геноцид”, яка працювала на державних посадах у Польщі, де здобула знання, навички, досвід та визнання серед фахівців з міжнародного права, які працювали над концепцією уніфікації кримінального права у міжвоєнний період.

Дослідження значною мірою ґрунтується на архівних та інших джерелах (у тому числі автобіографії Лемкіна) по цій тематиці. Використані джерела подано у кінці монографії.

Рафал Лемкін народився 24 червня 1900 р. на хуторі Безводне (pol. Bezwodne/Bezwodna) на півдні від міста Волковиськ, у гміні Межиріччя (нині Білорусь), в сім'ї єврейських фермерів Джозефа і Белли (дівоче прізвище Померанц). Він мав двох братів: Самуїла (помер близько 1917 р.) та Еліаша (помер у 1983 р.). Батько займався фермерським господарством на орендованій землі, мама виховувала дітей. Зі спогадів Лемкіна зрозуміло, що вона була освіченою жінкою. Вдома розмовляли трьома мовами: ідиш, російською та польською. У ранньому дитинстві сім'я переїхала на хутір Озеріско (pol. Ozierzysko, нині Білорусь с. Озеріско) у гміні Ізабелін (розташована на відстані двадцять кілометрів на захід від хутора Безводне), де Лемкін провів своє дитинство. Мати мала вдома власну бібліотеку. У ній переважала російська література, але, ймовірно, теж були книги польською мовою, у тому числі відомого польського письменника, лауреата Нобелівської премії Генрика Сенкевича. Початкову освіту Рафал отримувавав вдома зимовими вечорами, у вільний від допомоги по господарству час.

Після того, як близько 1913 р. родина Лемкінів переїхала до найближчого Волковська, сини почали навчатися у школі. Збройний конфлікт та прихід російських, а потім німецьких військ завдали містечку значних збитків. Точно невідомо, що відбувалося з Лемкіном у 1913 – 1919 рр. За деякими даними, йому довелося на короткий час виїхати до Вільнюса, де він навчався у гімназії. Під час польсько-більшовицької війни він допомагав армії.

З поданої Р. Лемкіном інформації у студентських формулярах в університеті Яна Казимира у Львові відомо, що деякий час він проживав у Білостоці, та отримав там 30 червня 1919 р. атестат зрілості (maturę). Не вдалося довідатись, як він це зробив, тому що в той час у Білостоці не було державної гімназії. Можливо, він склав іспити екстерном?

У 1919 р. Рафал Лемкін переїхав до Кракова і вступив на факультет права та адміністрації Ягеллонського університету (номер в реєстрі вступниківу 3188, дата оплати навчання 8.10.1919). Він повністю прослухав два семестри 1919/1920 н. р., зокрема, лекції професора Станіслава Врублевського, Станіслава Естрейхера, Станіслава Кутжеби, Рафала Таубеншляга, Міхала Ростворовського та фахівця з кримінального права та філософії права Едмунда Кшимуського. У 1920 р. проти Лемкіна було порушено дисциплінарне провадження. Ця проблема малодосліджена у «лемкінознавчій» літературі (за винятком статті П.М. Жуковського^[2]), тому їй потрібно присвятити трохи більше уваги.

З 1919 р. від кандидатів на навчання в польських університетах вимагали підтвердження служби в польському війську або союзних арміях. Вступивши на зимовий семестр 1920/1921 н. р. відразу після польсько-більшовицької війни та „дива на Віслі”, Лемкін подав свідоцтво про службу в санітарному підрозділі у прифронтовій зоні, а також інформацію про те, що працював у канцелярії польового суду командування Другої армії у Волковську. На початку 1921 р. до ректора прийшло повідомлення (від канцелярії польового суду Другої армії, підписаного керівником Збігнєвом Павловським) про те, що Лемкін невідомий у канцелярії, а подане ним свідоцтво підробив швидше за все студент факультету права та адміністрації Ягеллонського університету сержант Міхал Шнеєвайс, який деякий час працював у канцелярії цього суду як протоколянт (писар).

22 лютого 1921 р. декан факультету права та адміністрації Ягеллонського університету професор Станіслав Кутшеба подав до академічного сенату лист з проханням провести дисциплінарне розслідування щодо Лемкіна і Шнеєвайса, а сенат ухвалою від 10.03.1921 р. постановив провести слідство професору Жозефу Бжезінському (професору церковного права і голові дисциплінарної комісії Ягеллонського університету). У той час Лемкін навчався і жив у Кракові на вул. Святого Себастьяна, 20. Дисциплінарна комісія 31 травня 1921 р. направила до польового суду Другої армії листа з проханням з’ясувати в керівника канцелярії польового суду Павловського обставини, звідки він знає, що Шнеєвайс „видав повністю фальшиве свідоцтво і, зокрема, що видав його Лемкіну”, а також поставити ще декілька запитань. Зі змісту листа випливає, що в документах Ягеллонського університету не було свідоцтва, про яке Павловський повідомляв у листі від січня 1921 р. Комісія вимагала точних пояснень, звідки Павловський отримав таку інформацію. З протоколу опитування Павловського, проведеного 13 червня 1921 р., відомо, що він довідався про цей сертифікат від приватних осіб у Волковиську, яких «тепер я не зустрічаю». Дивно, що він особисто нічого не знав про те, що Шнеєвайс виготовляв комусь з цивільних осіб свідоцтва, а тим більше Лемкіну («а чув про це тільки у приватній розмові»). У всіх питаннях Павловський посилається на приватну розмову з невідомою йому особою. Очевидно йшлося про помсту: хтось хотів нашкодити Лемкіну. У ході дисциплінарного провадження Лемкін свідчив, що працював при польовому суді як волонтер та навіть вів протоколи, але потім відмовився від цих свідчень, стверджуючи, що він був задіяний у санітарному підрозділі. Як було насправді, важко визначити.

Волковиськ був звільнений у 1920 р. третьою стрілецькою дивізією генерала Леона Бербецького, яка вела боротьбу в рамках Другої армії генерала Едварда Ридза «Проворного». У місті і біля міста велися бої. Звідси рушили війська у вересні 1920 р. для участі в битві на Німані (другої за величиною після Варшавської битви). При дивізіях Другої армії діяли санітарні відділення, і в такому, напевне, працював Лемкін. Також ймовірно, що він міг бути причетним до польового судочинтсва, але не зарахований формально працівником суду, і тим більше не був на фронті. Але чи мало це значення? Очевидно, Лемкін подав сертифікат про роботу в санітарному відділенні, а в біографії згадував про роботу в польовому суді. За його свідченнями, він звертався до Павловського з проханням видати свідоцтво про підтвердженням його роботи в суді, але той відмовив, тоді йому допоміг протоколянт у цьому суді - сержант Шнеєвайс. Тим часом, Павловський після отримання інформації про те, що Лемкін далі вчиться у Кракові, скерував до Ягеллонського університету ри підозру щодо фальсифікації сертифіката.

Справа мала негативні наслідки для Лемкіна. Дисциплінарна комісія у складі проф. Юзефа Бжезінськего, проф. Тадеуша Дзюжиньського та проф. Рафала Таубеншляга на засіданні від 23 червня 1921 р. ухвалила рішення про покарання Лемкіна у вигляді догани та незарахування йому літнього триместру 1920/1921 н. р. Також було наголошено на повному визнанні вини Лемкіном на основісвідчень Павловського. Проте, сенат університету на засіданні від 8 липня 1921 р. прийняв рішення (незважаючи на пропозицію дисциплінарної комісії) відрахувати Лемкіна з Ягеллонського університету назавжди. Сенат університету надіслав Лемкіну листа від 15 липня 1921 р., в якому повідомляв, що відповідно до ст. 98 Закону «Про академічні школи» від 1920 р. його назавжди виключають з університету, наголосивши, що його вина не викликає сумніву, оскільки він знав про несправдивість та нелегальність поданого свідоцтва. Прочитавши лист, Лемкін звернувся до Сенату університету з поданням, у якому пояснював, що з отриманого листа випливає, що він не втратив можливості вступити до іншого університету, і тому просить видати свідоцтво про залишення навчання, яке дозволить йому продовжити навчання в іншому навчальному закладі. Ректор надіслав лист до деканату факультету права та адміністрації з проханням висловити свою думку. Декан Кутжеба зазначив, що Лемкін визнав себе винним, висловивши «справжнє каяття» і через це, а також через той факт, що дисциплінарна комісія пропонувала тільки дати йому догану, а Сенат університету збільшив покарання, буде прийнятним, щоб «пом'якшити вирок» і до індексу Лемкіна «не записувати виключення». На підставі цього 3 серпня 1921 р. Лемкіну видано свідоцтво про залишення з підтвердженням завершення двох семестрів юридичної освіти (1919/1920) і без згадки про дисциплінарне покарання та з інформацією, що навчання відбувалося відповідно до університетських правил.

Зі свідоцтвом про залишення Ягеллонського університету Рафал Лемкін поїхав до Львова і поступив там на факультет права та політичних наук (можливо, також і на філософський факультет). Проте, справа у Кракові ще не закінчилася, тому що новий ректор наказав вписати до індексу інформацію про дисциплінарне виключення Лемкіна з Ягеллонського університету, що закрило би йому шлях до навчання в іншому польському університеті. Проте Лемкін був вже у Львові, і лист з Ягеллонського університету, ймовірно, не отримали.

У Львові Лемкін був зарахований на навчання 12 жовтня 1921 р. Йому зарахували предмети, які він прослухав у Кракові на першому році навчання. Другий рік повторно вивчав у Львові, слухав лекції з історії права Освальда Бальцера; з римського права Леона Пініньського і Марцело Хламташа; з церковного права Владислава Абрагама, з філософії Мстислава Вартенберга; з цивільного права Ернеста Тілля та Романа Лоншана де Бер’є; з торгового права Александра Доліньского; цивільного процесу Каміла Стефка і Мауриція Аллерханда; з конституційного права Станіслава Стажинського; з адміністративного права Збігнєва Паздри; з фінансового права Ігнація Вайнфельда; зі статистики Яна Пєкалкевича; з економіки Леопольда Каро; з кримінальної політики Юліуша Макаревича; з кримінального права Юліана Новотного; з кримінального процесу Петра Стебельського; з міжнародного права Людвіка Ерліха. Лемкін був найбільше пов'язаний з професором Юліушем Макаревичем^[3], відомим фахівецем з кримінального права, послідовником соціологічної школи і головним автором Кримінального кодексу 1932 р. Кілька років брав участь у його семінаріумі. Саме на семінаріумі Макаревича він підготував перші наукові праці. Про зв'язок Лемкіна зі своїм семінаріумом писав сам Макаревич у передмові до перекладеного Лемкіном та Тадеушем Кохановичем (за співучастю Людвіка Двожака, Здзіслава Папєрковського, Романа Піотровського) радянського Кримінального кодексу 1922 р.^[4]. Серед інших вчених консультантами Лемкіна могли бути фахівці з кримінального права, конституційного права і міжнародного публічного права (права народів). Уже було згадано, він відвідував лекції щонайменше трьох фахівців з кримінального права: у Кракові Едмунда Кшимуського, у Львові вже поважного Петра Стебельського та Юліана Новотного. З іншого боку, зі сфери конституційного права і права народів слухав у Львові лекції Станіслава Стажиньского^[5] та Людвіка Ерліха^[6], а в Кракові зустрівся з Міхалем Ростворовським^[7]. Ймовірно, у Львові він також вчився в доцента університету Яна Казимира Еміля Станіслава Раппапорта. Хоча він не згаданий в абсолюторіумі Лемкіна, однак Раппапорт завжди міг брати участь у семінаріумах проф. Макаревича. Лемкін міг також як спостерігач брати участь у виїзних засіданнях секції кримінального права кодифікаційної комісії Республіки Польщі, які відбувалися у Львові.

У Львові Лемкін опублікував свій переклад з івриту на польську твору Хаїма Нахмана Бялика, під назвою Noach i Marynka („Ноах і Маринка”^[8]). Доповнив його вступом, у якому порівнював роботу Бялика з „Паном Тадеушем” Адама Міцкевича.

9 липня 1926 р. Лемкін отримав ступінь доктора філософії на основі складання трьох комплексних іспитів, так званих ригороз: судового (складений 22 квітня 1925 р.), політичного (складений 27 квітня 1925 р.) та історико-правового (складений 3 липня 1926 р.). Науковим керівником, а точніше професором, який приймав докторську присягу, під час урочистого присудження докторського ступеня був проф. Освальд Бальцер^[9]. Він був записаний на докторському дипломі Лемкіна як науковий керівник (promotor) поряд з ректором Влодзімежем Сєрадзким та деканом Пшемиславом Домбковським.

Під час навчання у Львові Рафал Лемкін цікавився радянським та фашистським кримінальним правом, а також проблемами міжнародного кримінального права. Він досліджував судовий процес над Сагомоном Техліряном, який 15 березня 1921 р. у Берліні застрелив колишнього міністра внутрішніх справ Туреччини Талаата Пашу, відповідального за геноцид вірмен у 1915–1918 рр. Над тілом вбитого Техлірян промовив слова: „За мою маму”. Після судового процесу, відомого у всій Європі, Техліріян був виправданий судом присяжних. Подібно закінчився судовий процес проти вбивці українського лідера Симона Петлюри, якого застрелив 25 травня 1926 р. Шолем Шваркбард. Він також був виправданий судом присяжних.

В автобіографії (Totally Unofficial ..., с. 20^[10]) Лемкін написав, що він розмовляв зі своїми викладачами в Університеті Яна Казимира у Львові про те, чому міжнародне співтовариство не реагувало, коли в Туреччині вбивали сотні тисяч вірмен. Ці професори йому відповіли, що це була суверенна влада держави. Видається, що співрозмовниками Лемкіна могли бути криміналісти або конституціоналісти. Проте відповіль на це питання є лише припущенням . Лемкін був, без сумніву, найближче пов'язаний з Макаревичем. Можливо ще хтось був його співрозмовником? – Стажинський ?, Ерліх ?, хтось інший?

Проблеми, порушені ще під час вивчення юриспруденції у Львові, Лемкін продовжив досліджувати через багато років пізніше. У цей час розвивалась його кар'єра у польській системі правосуддя.

Після закінчення навчання Лемкін, напевно, проходив військову службу у Гродно, а потім розпочав прокурорське стажування. Напевно, завдяки проф. Вацлаву Маковському^[11], який займав високе становище у структурі влади та в семінаріумі якого брав участь протягом певного періоду у Варшавському університеті, або вище згаданому Емілю Станіславу Раппапорту^[12], Лемкін став секретарем Апеляційного суду у Варшаві. У 1927 р. він опублікував переклад нового Кримінального кодексу Радянської Росії з передмовою проф. Маковського (Kodeks karny Rosji sowieckiej: 1927^[13]), а в 1929 р. переклад фашистського кримінального кодексу також з передмовою Маковського (Kodeks karny faszystowski[14]). У тому ж році він входив до складу редакційного комітету „Revue Polonaise de Législation Civile et Criminelle. Législation Criminelle”, яку публікували французькою мовою у Варшаві^[15].

Після закінчення стажування Лемкін був призначений помічником прокурора в окружному суді в Бережанах (Львівський апеляційний округ), але невдовзі його перевели до Варшави. Крім прокурорської діяльності, Лемкін працював на посаді секретаря (протоколянта в кримінальних секціях та підкомітетах кодифікаційної комісії Польщі, що, напевне, відбулося завдяки Е. С. Раппапорту, який з 1924 р. був генеральним секретарем кодифікаційної комісії Польщі. Він також завдячував йому змогою можливістю проведення занять у Вільному польському університеті у Варшаві. Результатом співпраці Лемкіна з Раппапортом був коментар до Кримінального кодексу (1932)^[16]. Лемкін односібно опублікував кримінальний кодекс у короткій версії^[17]. У 1933 р. Лемкін опублікував написану порівняльно-правовим методом працю в рамках видання кримінологічного інституту Польського вільного університету [Wolna Wszechnica Polska] (у вигляді першого та єдиного тому) на тему „Суддя  в світлі сучасного кримінального права та кримінології”^[18].

                                                                                   

У 1927 р. відбулися організовані під егідою міжнародної асоціації кримінального права (AIDP – Association Internationale de Droit Pénal) конференції щодо уніфікації кримінального права (перша проходила у Варшаві). З польської сторони до їхньої організації долучився Е.С. Раппапорт. Напевне, він зацікавив молодого вихованця львівської кримінологічної школи проблематикою міжнародного кримінального права на практиці, і зробив його членом польських делегацій на наступних конгресах та міжнародних конференціях. У 1931 р. Лемкін був членом-секретарем польського товариства кримінального законодавства, у польській групі AIDP. В останні передвоєнні роки був генеральним секретарем товариства.

Рафал Лемкін, фотографія 1934 р.

Лемкін був учасником польської делегації на ІІІ міжнародній конференції щодо уніфікації кримінального права в Брюсселі (25–27 червня 1930 р.) і виступав на ній. Членами делегації були також адвокат Александер Ледницький, доктор Влодзімєж Сокальський і професор Е.С. Раппапорт. Він був також делегатом Х міжнародного кримінального та пенітенціарного конгресу, який відбувся у чеській Празі 25–30 вересня 1930 р. Крім нього, членами делегації були: Юліуш Макаревич, Еміль Станіслав Раппапорт, Александер Могильницький, Едвард Нeймарк, Мєчислав Еттінгер та Гелена Вєвюрська. Лемкін був учасником IV міжнародної конференції з уніфікації кримінального права, яка відбулася 27–30 грудня 1931 р. в Парижі. Під час конференції виступив з першою своєю доповіддю про свідоме вчинення дій, які можуть спричинити загальну небезпеку. У серпні 1932 р. Лемкін брав участь, як делегат Польщі в І міжнародному конгресі порівняльного права, який організувала Міжнародна академія кримінального права у Гаазі.

У квітні 1933 р. він виступив з доповіддю про роль судді у кримінальній справі у світлі сучасного права та кримінології, на ІІІ міжнародному конгресі кримінального права у Палермо.

«Варварство» та «вандалізм» – концепції злочину у світлі міжнародного права, підготовані на конференцію в Мадриді 1933 р.

У 1933 р. Лемкін мав бути делегатом на V міжнародній конференції з уніфікації кримінального права у Мадриді. У той час він займав посаду заступника прокурора окружного суду у Варшаві. На конференцію він підготував реферат, де постулював врегулювання через міжнародну спільноту п’яти видів злочинів „міжнародно-правового характеру”: варварство („хто з ненависті за расовою ознакою, віросповіданням чи належністю до соціальної групи або також з метою знищення таких категорій вчиняє злочин проти життя, недоторканості, цілісності, свободи, гідності чи основ економічного існування людини, яка належить до такої групи, за цей злочин варварства підлягає покаранню… на скільки такому вчинку не загрожує суворіше покарання передбачене кримінальним законом. Злочинець підлягає такому самому покаранню, якщо його вчинок скерований проти особи, яка висловила свою солідарність чи заступилася за одну із зазначених груп”), вандалізм (ст. 2 – коли злочин вчиняється з тих самих підстав, що в ст. 1 „знищує твори культури чи мистецтва, що є духовним надбанням”), спричинення морської, сухопутної чи повітряної катастрофи (ст. 3), перериву в телекомунікаційному зв’язку (ст. 4) і свідоме поширення людських захворювань (ст. 5).

Опублікував тези доповіді французькою^[19] і розіслав до запланованих учасників відповідної комісії конференції. Вони були також надруковані у Мадриді. Робота була опублікована польською мовою у львівському виданні „Голос права” („Głos Prawa”). Злочини, які полягають у  визнанні міжнародної небезпеки як делікту sui generis[20]. Лемкін зазначив, що проект підтримує один з віце-президентів Бюро з уніфікації (напевне Раппапорт). Головні тези реферату (про злочин варварства та вандалізму) Лемкін подав також німецькою мовою у віденському періодичному виданні („Internationales Anwaltsblatt”)^[21].

В останній момент склад польської делегації до Мадрида було змінено. Лемкін не поїхав. Можливо його не допустили до поїздки міністр юстиції Чеслав Міхаловський та професор Е.С. Раппапорт. Дехто зазначає, що причиною могло бути побоювання за реакцію деяких делегатів і держав на тези реферату Лемкіна. Наголосимо, що подане Лемкіном у рефераті поняття злочину «варварства» стало у 1944 р. «злочином геноциду».

На початку 1934 р. Лемкін залишив прокурорську службу і подав заявку на зарахування в адвокатську палату у Варшаві. Його було зараховано ранньою весною. Він відкрив канцелярію на вулиці Алея Єросолімських 23, однак пізніше переїхав на вул. Кредитова 6 до свого помешкання, де працював до вересня 1939 р.

В англомовній літературі міститься неправдива інформація, що Лемкіна „звільнили з прокуратури” через польський антисемітизм або, що через те, що він критикував Гітлера, або тому, що польський уряд був у дружніх стосунках з гітлерівськими німцями (так стверджує постійний представник США при ООН з адміністрації Б. Обами – Саманта Пауер). Впевнено можна констатувати, що це неправда, а Лемкін перейшов до адвокатури через фінансові причини, про що зрештою сам згадував, хоч і не дослівно (в автобіографії).

У 30-их роках ХХ ст. Лемкін активно працював як науковець, письменник, адвокат. Його праці публікували на сторінках „Palestry”^[22], „Głosu Prawa”^[23] „Wiadomości Literackich”^[24]. Публікувався також у „Encyklopedii Podręcznej Prawa Karnego”^[25], яку видавали з 1932 р. до 1939 р. під редакцією Вацлава Маковського.

Вже як адвокат Лемкін брав участь у міжнародному конгресі, організованому International Law Association (ILA), який відбувався в Будапешті 6–10 вересня 1934 р. До складу польської делегації входили серед інших: доктор Кароль Бертоні (керівник делегації, дипломат, викладач університету імені Яна Казимира), професор Юліан Маковський, суддя Верховного Суду Ян Наміткевич, адвокат Альфред Кельський, адвокат Тадеуш Краусгар, адвокат Роман Куратовський, адвокат Єжи Ротванд, радник генеральної прокуратури Польщі Єжи Рундштайн, адвокат Єжи Віттенберг та Едвард Нeймарк.

У 1935 р. Рафал Лемкін брав участь у VI конференції міжнародного  Бюро з уніфікації кримінального права, яка відбулася у Копенгагені^[26].

Протягом 26–31 липня 1937 р. Лемкін брав участь разом з Раппапортом, адвокатом Антонієм Хмурським, професором Степаном Глазером й адвокатом Геленою Вевюрською у IV міжнародному конгресі з кримінального права, організованому AIDP. Цей конгрес був проігнорований юристами Третього Рейху. Лемкін виступив на ньому з рефератом на тему: «Захист миру внутрішнім кримінальним правом»^[27],  представивши  новаторські польські дослідження щодо доповнення кримінального кодексу. Невдовзі після цього, впродовж 4–11 серпня 1937 Лемкін брав участь у масштабному ІІ міжнародному конгресі з порівняльного права у Гаазі, разом з численною групою польських учених, за участю видатних юристів з цілого світу. Цей конгрес було описано на сторінках „Głosu Sądownictwa” i „Głosu Prawników Śląskich”^[28]. Наступного року в січні, він брав участь в організованій у Кайже VII міжнародній конференції  Бюро з уніфікації кримінального права, де виступив з рефератом про підробку паспортів.

Лемкін також брав участь у І кримінологічному конгресі в Римі (3–8 серпня 1938 р.), на якому говорив про роль судді в боротьбі зі злочинністю, а також у 40 конференції ILA в Амстердамі (29 серпня – 2 вересня 1938 р.).

У рамках ILA працював десятиособовий комітет з кримінального права, до якого, як зазначив проф. Ришард Шавловський хотів долучитися Лемкін, проте, цю посаду швидше зайняв начальник відділу міжнародного права міністерства юстиції Луціян Бекерман. Зустрічі ILA сприяли налагодженню контактів й аналізу змін, які швидко відбувалися у Європі, в тому числі, серед правників.

У грудні 1938 р. Лемкін брав участь разом з Раппапортом у неформальній зустрічі Бюро з кодифікації кримінального права.

Крім того Лемкін був задіяний у національних конгресах та конференціях. Він співпрацював з видавництвами. У 1936 р. видав коментар до закону про амністію від 1935 р.^[29] До 1938 р. тричі видав коментар до бюджетного кримінального кодексу^[30]. У 1939 р. з проф. Малкольмом Макдермотом, з яким познайомився у Польщі у 1935 р., опублікував у США англійський переклад польського кримінального кодексу та закону про адміністративні правопорушення^[31].

Адвокатська практика спричинила те, що з часом він відходив від зацікавлень суто кримінологічних. Прикладом є видана у Парижі в 1939 р. праця про міжнародні платежі на тему La régulation des paiements internationaux з передмовою Марцела Ван Зееланда, директора банку міжнародних розрахунків^[32]. Вона значно відрізнялася від попередніх публікацій, проте  дуже згодилася йому в майбутньому.

На момент вибуху ІІ світової війни Лемкін був у Варшаві. Наступні тижні він частково описав в автобіографії, а відсутність інформації доповнив своїми дослідженнями Ришард Шавловський. 7 вересня 1939 р. отримавши повістку до війська, і виїхав потягом у східному напрямку. Потяг було бомбардовано. Подальшу дорогу долав пішки та на підводах. Дістався до Ковла, а потім був затриманий радянськими військами (Лемкін гостро писав про радянське кримінальне право), але його не впізнали і відпустили. Потім він добрався до родинного Волковиська.

У період короткого перебування у Вільнюсі, зустрів колегу адвоката з Варшави (вони згадували добре передвоєнне варшавське життя) та відвідав відомого кримінолога професора Броніслава Врублевського^[33] з університету Стефана Баторія у Вільнюсі. Під час розмови, Лемкін повідомив професору Врублевському, що ще раз спробує піднести «варварство» та «вандалізм» до розряду міжнародних злочинів.

З переповненого біженцями Вільнюса Лемкін надіслав телеграми до знайомих, яких зустрічав на конгресах, а саме: Кароля Шлитера, колишнього міністра юстиції Швеції, президента AIDP Кертона де Віарта та співавтора зазначеного перекладу кримінального кодексу на англійську мову, професора Макдермота. Завдяки їхньому сприянню швидко отримав візу до Швеції. Візу йому вклеїли до польського паспорта в Ковні (туди переїхав після короткого перебування у Вільнюсі). Не зволікаючи, поїхав до ще незалежної Риги, а звідти, на початку 1940 р., виїхав до Стокгольма.

У Швеції він проживав більше року. Дослідження про міжнародні платежі, яке було опубліковано також у Швеції, посприяло тому, що після п’яти місяців перебування, він почав викладати шведською мовою цей напрямок у Стокгольмському університеті. У 1941 р. були опубліковані його лекції^[34].

Лемкін мав виняткові мовні здібності – розмовляв на ідиш, російською, польською, французькою, німецькою, англійською та шведською мовами.

Попри вивчення мови та викладання, збирав у Швеції матеріали на тему німецького окупаційного права та вивчав історії великих винищень людей, в тому числі, пов’язаних з навалою монголів у XIII ст., що дало йому підстави стверджувати, що Польща не вперше була піддана геноциду, бо в 1241 р. монгольські орди у великих масштабах винищували цілі міста, що призвело до заселення поселенцями з заходу.

На початку 1941 р. Лемкін отримав візу до США й обіцяне працевлаштування в університеті Дюка в Дюрем в Північній Кароліні.

Не вагаючисьвирушив через Ригу до Москви. Через кілька днів перебування виїхав транссибірською залізницею до Владивостока. Далі добрався до Японії. Звідти – до Сіетлу, а потім до Чикаго і врешті, близько квітня 1941 р., до Дюрема (такий шлях реконструює Шавловський на підставі автобіографії Лемкіна і власних досліджень). Можливо, перед виїздом за допомогою дипломатичної пошти (через польське посольство) вислав зібрані у Швеції документи до США.

В університеті Дюка, Лемкін викладав порівняльне право і римське право. У другій половині 1942 р. виїхав до Вашингтона, де отримав посаду головного консультанта в Раді з економічної війни . Працював на цій посаді понад два роки, водночас, заочно вивчав американське право, а також закінчив написання книги, в якій представляв свою концепцію геноциду, тобто відому працю Влада осі в окупованій Європі, опубліковану у Нью–Йорку в листопаді 1944 р. У передмові зазначено, що Лемкін – це відомий польський учений та адвокат.

Робота Лемкіна не була прийнята без критики. Її вважають важливим збірником інформації (дані про гітлерівське право – наприклад, Герш Лаутерпахт^[35]), але подана у книзі концепція геноциду була упущена. Напевне, її не завжди розуміли.

Польською мовою робота Лемкіна про Владу держав Осі в окупованій Європі була опублікована частково лише в 2013 р. під назвою Влада осі в окупованій Європі^[36]. В українському перекладі її не опубліковано.

Після закінчення контракту Лемкін залишився без роботи. Коли президент США Г. Труман 2 травня 1945 р. призначив суддю Верховного Суду США Роберта Говарда Джексона представником США для звинувачення перед міжнародним військовим трибуналом у Нюрнберзі, Лемкін надіслав йому без зволікань листа з журналом, у якому була надрукована його стаття на тему: „Геноцид – сучасний злочин”. Джексон зреагував: взяв з собою до Європи також працю Лемкіна „Влада Осі…”, а її автору запропонував роботу в Бюро воєнних злочинів у військовому департаменті. У такий спосіб він став радником Джексона і вилетів влітку 1945 р. до Лондона. Під впливом Лемкіна в обвинувальному акті від 6 жовтня 1945 р. з’явився фрагмент про те, що обвинувачений „вчинив свідомий та систематичний геноцид чи дискримінацію, на підставі расової та етнічної належності, до груп цивільного населення на окупованих територіях”. Далі йшлося, зокрема, про євреїв, поляків, циганів. З огляду на те, що обвинувачені відповідали за злочини, сформульовані у Статуті міжнародного військового трибуналу (Лондон, 8 серпня 1945 р.) у ст. VI, тобто злочини проти миру, воєнні злочини і злочини проти людяності (дефініція британського правника, народженого в Жовкві у 1987 р., який вивчав право у Львові – Герша Лаутерпахта), у вироках не з’явився геноцид.

Лемкін перебував у Лондоні близько півтора місяця. Знову повернувся до Європи влітку 1946 р., а перед тим 20 травня 1946 р. направив листа до генерального секретаря ООН, у якому, крім своєї теорії геноциду представив своє бачення міжнародного регулювання питання геноциду. Першу частину провів у Нюрнберзі, а в серпні брав участь у першій повоєнній конференції ILA, яка відбувалася в Кембриджі. У ній брало участь близько 300 правників, у тому числі делегація з Польщі. Лемкін говорив про геноцид, але ця тематика замовчувалась. Повернувся до Парижа. Потім морським шляхом знову виїхав до США.

У наступні місяці Лемкін прикладав зусиль на численних зустрічах, формальних та неформальних, щодо підтримки резолюції, яка стосується геноциду. Став радником у правовому комітеті ООН. 11 грудня 1946 р. було одностайно прийнято Резолюцію (G.A. 96) щодо геноциду.

Наступною ціллю була конвенція. Лобіював її протягом двох років, а передусім, був головним автором її проєкту (другий – Генрі Донненді де Вабрес). Вдалося. Після пленарних дебатів над проектом 9 грудня 1948 р. Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього була одностайно прийнята Генеральною асамблеєю ООН. Лемкін досяг життєвої цілі…а в пізніх вечірніх годинах 9 грудня, плачучи, визнав, що Конвенція є епітафією на могилі його мами, яку вбили  в Польщі, і доказом того, що багато мільйонів осіб не загинули дарма.

За однією з розповідей, наступного дня італійський журналіст запитав Лемкіна, коли він вперше почав думати над геноцидом, той відповів:

«Коли був дитиною та читав Quo vadis мого родича Генрика Сенкевича».

Вдало зазначив сер Зарфулах Хан, а після нього серед інших Ришард Шавлоський, що Конвенцію про геноцид потрібно назвати «Конвенцією Лемкіна».

Упродовж років конвенцію ратифікувало близько 150 держав. Вона набрала чинності 12 січня 1951 р. (90 днів після її ратифікації першими двадцятьма державами) – той день Лемкін визнав як тріумф для людства й одним з найпрекрасніших днів у житті^[37].

Упродовж останнього періоду життя Лемкін намагався, щоб Конвенцію з геноциду застосовували, щоб було створено суд, який би проводив кримінальні процеси проти осіб, звинувачених у геноциді. Проте все марно

Все частіше він мав проблеми зі здоров’ям. Після того, як втратив роботу у Єльському університеті (працював там до 1951 р.), не мав постійної роботи. Брав участь у численних конференціях, проте згодом все рідше. Не був заможним, а жив  у бідності.

Постійно брав участь в обговоренні різних прикладів геноциду у світі і клопотав про ратифікацію Конвенції США.

Після набрання сили Конвенцією, він вже міг говорити про геноцид, вчинений радянською владою на поневолених народах Східної та Центральної Європи. Співпрацював з Конгресом американської полонії, Конгресом українців в Америці та з утвореним у вересні 1954 р. Об’єднанням поневолених європейських народів. На першому конгресі об’єднання в 1954 р. виступив разом з поляками Зигмунтом Нагурським і Марком Коровичем, та говорив про геноцид і його приклади, вчинені радянською владою. Наголошував на геноциді вчиненому Сталіном в Україні у 1933 р. (Голодомор)^[38], а також на проявах геноциду в цілому світі.

Іноді Лемкін отримував стипендії з невеликих фундацій і від приватних  осіб. Однак, йому не вдалося здобути жодного гранту. У 1955 р. став професором права в університеті Рутгерса, але за рік йому не продовжили контракту.

Починаючи з 1950 р., до Нобелівського комітету в Осло надходили номінації Лемкіна на Нобелівську премію миру. Шавловський зазначає, що протягом 1950–1958 рр. їх було понад 20. Однак він не отримав Нобелівської премії, а також багатьох державних нагород. У 1950 р. отримав кубинську відзнаку (великий хрест Ордена Карлоса Мануеля де Цеспедес), а в 1955 р. хрест Ордена за заслуги ФРН.

Його здоров’я стрімко погіршувалося. Помер 28 червня 1959 р. в Нью Йорку. Ніколи не мав сім'ї.

На похороні, який організував його колега юрист з Нью-Йорка Максвел Кохен, були присутні лише кілька осіб. Спочиває на Цвинтарі Маунт-Геброн Mount Hebron Cemetery в районі Квінс у Нью-Йорку. На його надгробній плиті  написано:

Голокост пережив його брат Еліаш з дружиною Леа Лісею та сином Саулом. Після війни вони жили в Монреалі.

Через багато років після смерті, Лемкіна забули. Наново відкритим став у 90-х роках ХХ ст.  У лютому 1991 р. відбувся перший лемківський симпозіум про геноцид у Єльському університеті (Raphael Lemkin Sympozium on Genocide), у жовтні 2000 р. у Лондоні відбулася Конференція до сторіччя Рафала Лемкіна.

У наступні роки на багатьох університетах були засновані інститути та кафедри дослідження геноциду. У 2006 р. у США поставлені дві театральні п’єси про Лемкіна. З 2000 р. Інститут вивчення геноциду Institute for the Study of Genocide у Нью-Йорку кожні два роки нагороджує відзнакою  імені Лемкіна (Lemkin Award). У 2013 р. засновано міжнародну нагороду імені Рафала Лемкіна в Польщі в Міністерстві закордонних справ. За останні роки було опубліковано багато робіт про Лемкіна. У Варшаві та Львові відкрили пам’ятні дошки^[40].

У 2013 році вийшла друком автобіографія Рафала Лемкіна, підготовлена ​​Донною-Лі Фрізе^[41]. У 2016 році вийшла відома книга, присвячена частково Лемкіну, автором якої є проф. Philippe Sands (East West Street)^[42]. У 2020 році, перед смертю, інтелектуальну біографію Лемкіна опублікував проф. Ришард Шавловський^[43]. Ще одну біографію готує проф. Пьотр Мадайчик.

У 2018 році Інститут Пілецького у Варшаві розпочав серію лемкінологічних конференцій «Лемкін 2018-2023». Після нападу Росії на Україну в лютому 2022 року, а невдовзі і розкриття масових злочинів проти українського населення, було створено багато ініціатив, які документують ці злочини, одна з них – Центр документування російських злочинів в Україні ім. Рафала Лемкіна, що працює в Інституті Пілецького у Варшаві.

McFarland Sam, Hamer Katarzyna, Jak ludobójstwo zostało uznane za zbrodnię: dziedzictwo Lemkina, [w:] „Civitas et Lex” 2016, [no] 2, p. 69-85.